"Гусячі шийки": досвід вирощування вербозілля клетроподібного у садибі

Гусячими шийками назвала рослину продавчиня, коли я прийшла на ринок, щоб пошукати, що посадити в затінку біля криниці.

На моє питання: «Як їх доглядати?» Вона лише посміхнулася: «Ніяк. На вологому ґрунті рослинка і сама ростиме».

Вдома я почала шукати інформацію про «гусячі шийки». Виявилося, так у народі називають вербозілля клетроподібне, або конвалієподібне.

Знайшла в книжках та Інтернеті навіть його фотографії. Дуже сподобалася мені ця рослина. Виходить, я зробила дуже вдалу покупку!

На дачі я посадила свого «новачка» між криницею, забетонованою доріжкою та кизилом. Там утворилася своєрідна «кам'яна кишеня», куди просто просився якийсь розлогий кущ. Вже наступної весни я побачила, що вся ця «кишеня» заповнена рожевими паростками.

Мабуть, рослині сподобалося обране мною місце, і вона почала швидко рости. У середині липня на ній з'явилися квіти. 

Суцвіття були довгі, химерно вигнуті і на них одна за одною розкривалися малесенькі квіточки-зірочки. Складалося враження, що суцвіття знаходяться в постійному русі, похитуються, а сама рослина росте десь у підводному царстві.

Дивлячись на неї, навіть у найспекотніший день ніби відчуваєш подих прохолодного вітерця.

Вербозілля виявилося невибагливим, для життя йому треба зовсім небагато: щоб води було вдосталь, і щоб сонце не дошкуляло. Диво, а не рослина, зовсім не вимагає до себе уваги та якихось особливих заходів догляду. 

Але так мені здавалося недовго. Вербозілля настільки невибагливе і невимогливе, що ці якості з часом можна зарахувати до його недоліків.

Спробую пояснити своє ставлення. Вербозілля клетроподібне стрімко розростається, буквально «змітаючи зі свого шляху» всі інші рослини. У мене воно швидко заповнило усю «кам'яну кишеню», а потім пробилося крізь забетоновану доріжку, пророло поміж сходинками біля криниці, а потім і взагалі почало з'являтися там, де його й не чекали.

Тепер я двічі на рік, рано навесні та пізно восени, викопую і видаляю зайві рослини.

Такі маніпуляції хоч якось дозволяють тримати моє вербозілля у межах та підтримувати його декоративність. Але це вже потребує й сил, і часу.

Хочу додати, що у мене ніколи рука не піднімалася знищити живі рослини, тому те, що викопую, обов'язково пересаджую в інше місце. Що стосується вербозілля, це стало досить обтяжливим заняттям.

Тепер я роблю інакше. Викопую зайві рослини і просто викладаю їх біля далекого паркану (там немає сусідів – паркан розташований уздовж дороги). При цьому не перекопую ґрунт і нічого не поливаю.

Можна сказати, що викидаю зайві рослини. Але вербозілля приживається там. Росте без поливу, без підживлення, а головне, на сонці. Щоправда, там його зарості мають не такий декоративний вигляд.

А я ось думаю, якщо й далі так піде, то мені, мабуть, доведеться заселяти гусячими шийками ближню лісосмугу. 

Тим же, хто наважиться завести в себе цю невибагливу красу, я хотіла б порадити, дуже відповідально поставитися до вибору місця для його посадки. Мало того, що воно має сподобатися рослині, треба ще, щоб і господареві не довелося витрачати багато сил на його упокорення. 

Але у відведених йому «рамках» вербозілля «гусячі шийки» може подарувати квітникарю чимало приємних хвилин і годин. 

Ірина Романенко 

© Журнал "Огородник" 

ФОТО: автора